Вимова німецької мови: мінімальні пари для слухання (24)

Цей список коротший, ніж зазвичай, бо тримається одного правила: у ньому лише ті розрізнення, яких немає в українській. Різницю, яку вже робить твоя власна мова, ти чуєш без зусиль; вправляти варто ті, яких вона не робить.

Тому кожна з груп (їх 7) спершу каже, що робить натомість той, хто говорить українською. Це й є справжня інформація; слова під нею – доказ. Фонетичного алфавіту тут немає: хто знає ці знаки, тому ця сторінка не потрібна, а хто не знає, тому вони нічого не скажуть.

Що тут відбувається: Українська не має голосних, за яких язик стоїть спереду, як для «і» чи «е», а губи водночас сильно заокруглені. Тож вухо підставляє найближчі українські звуки: ü перетворюється на «і» або «у», а ö — на «е» або «о». Tür тоді стає «тір» або Tour, а schön наближається до schon. Спосіб простий: скажи довге «і», залиш язик точно там, де він є, і заокругли губи, як для «у», — це [yː]. Так само з «е»: язик як для «е», губи як для «о», і виходить [øː]. Якщо язик відсунеться назад, коли губи заокруглюються, знову маєш «у» чи «о». Друга пастка — у написанні: німецьке w — це «в» (Wasser, wer), а v у більшості слів читається як «ф» (Vater, viel, vergessen). Тому vier і für починаються тим самим звуком.

Що тут відбувається: В українській голосний має приблизно однакову довжину, і довжина ніколи не змінює значення. У німецькій майже кожен голосний має коротку й довгу версію, і сама довжина здатна розрізнити два слова: [ʃtat] — місто, [ʃtaːt] — держава. Довгий голосний треба справді протягнути, приблизно вдвічі довше, ніж український. Для e, i та o змінюється й забарвлення: короткі відкриті й ненапружені, довгі — закриті й напружені. Тут українська дає подарунок: коротке i в Mitte звучить майже як українське «и», а довге i в Miete — чисте довге «і». Написання допомагає: подвоєний приголосний після голосного (Bett, offen) позначає короткий голосний, а подвоєний голосний, ie або німе h (Staat, Miete, Höhle) — довгий. Зверни увагу на ie: це не «іе», а одне довге «і» — Miete — це [ˈmiːtə], а не «міете». Збіги приголосних тобі не страшні. Памʼятай лише, що st і sp на початку слова чи кореня читаються «шт» і «шп»: Stadt звучить як «штат», spielen — як «шпілен».

Що тут відбувається: Коротке ä звучить точнісінько як коротке e: Wände і Wende вимовляють однаково, приблизно як українське «е». Довгі — це вже два різні голосні. Тут українська дає половину задарма: довге ä [ɛː] — це, по суті, українське «е», тільки протягнуте. Клопіт завдає довге e [eː], якого в українській немає. Українське вухо чує в ньому звичайне «е» і вимовляє Beeren так само, як Bären. Довге e набагато закритіше: язик високо, майже як для «і», губи трохи розтягнуті, як в усмішці, і без переходу в «ей» наприкінці. Є й пастка для ока: ä — різновид e, а не a: Bären — не «барен». На півночі Німеччини багато людей самі зливають обидва звуки в один; стандартна мова їх розрізняє.

Що тут відбувається: Тут українська дає тобі перевагу, якої немає в англомовних: німецьке [x] після a, o, u та au — це точнісінько українське «х» із «дах» чи «вухо». Nacht, Buch і auch вимовляєш без зусиль. Новий — другий звук, [ç], що стоїть після i, e, ä, ö, ü, після ei та eu, після l, n і r та в закінченні -chen: ich, Milch, Mädchen. На цьому місці україномовні зазвичай кажуть тверде «х», «сь» або «ш» — і кожна така заміна звучить чужо, а «ш» змінює слово: Kirche (церква) стає Kirsche (черешня). Як знайти [ç]: скажи «хіба» чи «хімія» — «х» перед «і» там уже помʼякшене. Посунь його ще далі вперед, аж поки воно не зазвучить як беззвучне, пошепки сказане «й». Язик лежить пласко під піднебінням, губи розтягнуті, не витягнуті вперед. Для «ш» губи заокруглюються й висуваються вперед. Німецьке sch близьке до українського «ш», тільки з сильніше заокругленими губами.

Що тут відбувається: Українське «р» — це кінчик язика, що вібрує. Німецькою воно зрозуміле, але одразу видає акцент. На початку складу, у rot чи Reise, німецьке r [ʁ] утворюється позаду, біля язичка: візьми українське «х» із «дах», додай голос і помʼякши його — вийде щось на кшталт легкого полоскання горла. У кінці слова -er — зовсім не приголосний, а короткий відкритий звук, близький до «а» [ɐ]: bitter звучить приблизно як «біта». Українець читає кожне r і вимовляє його чітко, тож bitter отримує українське вібрантне «р». Другий бік пари — кінцеве -e [ə]. Українська не має цього слабкого, нейтрального голосного й каже повне «е», через що bitte звучить надто твердо. Німецьке [ə] виходить саме, коли розслабиш губи й не наголошуєш склад; у закінченні -en воно часто зникає зовсім: machen [ˈmaxn̩]. Тут допомагає наголос. В українській він вільний, у німецькій зазвичай падає на перший склад кореня: arbeiten має наголос на «ар», а не на «бай». Закінчення -e, -er і -en ніколи не бувають наголошені, тому вони такі слабкі. І ще: подвоєне tt у bitte не означає довгого приголосного, як в українському «життя» чи «знання», — лише короткий голосний перед ним.

Що тут відбувається: Тут українська підставляє ногу. Українською дзвінкий приголосний у кінці слова залишається дзвінким: «дуб», «сад», «ніж» звучать із «б», «д», «ж». Німецька в кінці слова оглушує: Rad і Rat звучать однаково, Tag закінчується на [k], а lieb — на [p]. Кажи «рат», «так», «ліп», навіть коли пишеться d, g, b. Друга пастка — у літерах. Німецьке s перед голосним — це українське «з»: Sonne звучить як «зоне», reisen — як «райзен». ß і ss — завжди «с»: reißen звучить як «райсен». Хто читає s як «с», зливає reisen з reißen. Німецьке z, своєю чергою, — це «ц»: Zeit читається «цайт», zehn — «цеен», Zug — «цук». Прочитані як «з», ці слова стають незрозумілими. Пари в цій групі відповідають стандартній вимові півночі й центру Німеччини; на більшій частині півдня, в Австрії та Швейцарії це s буває глухим і перед голосним.

Що тут відбувається: У плавному українському мовленні слова зливаються: «брат Ані» чи «в Англії» течуть без паузи. Німецька не приліплює слово чи корінь, що починається з голосного, до того, що стоїть перед ним: вона на мить змикає гортань і знову її розмикає. Це гортанне змикання [ʔ], легкий стук, який чути, коли кажеш злякано «о-о». Без нього vereisen перетворюється на verreisen. Друге — h. Тут українське «г» — твій союзник: воно вимовляється в горлі, як німецьке h, тільки з голосом. Скажи «г» без голосу, як подих на холодні руки, — і маєш німецьке h: Haus, heiß. Не підставляй «х»: «хаус» із тертям звучить грубо, хоч і зрозуміло. А h після голосного взагалі не вимовляється, лише показує, що голосний довгий: sehen, Uhr, Bahn. У цих парах чатує й пастка читання: ei — це не «ей», а «ай»: Eis звучить як «айс»; eu та äu — «ой» (heute, Häuser), а ie — довге «і».